Маловідомі факти та історії з життя великого поета

Маловідомі факти та історії з життя великого поета

Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави художника:

- Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із своїми віршами.

"Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками".

"Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!"

Отак, бувало, відбріхується. А якби менше писав свої "Катерини" та "Наймички", добрий би з нього маляр був.

***

1843 року Шевченко покохав Феодосію (Тодосю), дочку попа Григорія Кошиця,в якого колись наймитував. Дівчина відповіла на почуття поета, вони вже збиралися побратися. Але батьки Феодосії були проти шлюбу і намагалися всякими хитрощами їх розлучити. Вони намагалися зробити їх хрещеними батьками, але ця спроба не вдалася. Врешті, батьки просто відмовили у благословенні молодим і поет відступився. Сама ж Тодося кохання не відцуралася, вона відмовилася виходити заміж, а незабаром збожеволіла з туги і померла 1844 року.

***

Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі гроші, у нього з'явився потяг до "бонтону" і модного одягу (як віддяка за нужденне дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша, які тільки-но з'явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців - сума на той час досить велика (у археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150 на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя - один із записів "Журналу" присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським сигарам, що були подарунком.

***

У 1845 році Шевченко продав свої твори видавцю за 1500 карбованців – фантастична на той час сума (для порівняння – в 1843 він працював у археологічній комісії за 150 крб. на рік, а самого Шевченка викупили з кріпацтва за 2500 і такої суми не було ні в кого з друзів, довелося влаштовувати лотерею. А власне творів було не так багато: "Кобзар" 1840 містив 8 віршів, додалися поема "Гайдамаки" та кілька поезій.

***

Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято. При арешті був присутній київський губернатор Фундуклей, який особисто знав Шевченка.

- Куди це ви, Тарасе Григоровичу, зібралися? - запитав він.

- Я поспішав до Костомарова на весілля боярином, - відповів Шевченко. - а поки в Броварах перепрягли коней, то причепурився.

- Еге! - відказав Фундуклей, - так куди судженого, туди й боярина.

***

Під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства Шевченко був спокійний і бадьорий. Йому співчували багато офіцерів і простих жандармів, і якось один із них мовив до нього перед допитом:

- От виправдаєтесь, Тарасе Григоровичу, і отоді залунає ваша муза!

- Та який чорт нас сюди заніс, коли не оця бісова муза! - відповів поет.

***

Коли Шевченка переводили в Новопетровськ, в дорозі він опирався на вербову палицю. Пізніше встромив її в землю на солдатському городі і з неї виросло перше дерево у Новопетровську. Пізніше він з ініціативи коменданта форту Ускова вибрав місце для саду і зробив його план, і восени 1853 року його засадили. У 1857 році форт Новопетровський перетворено на місто Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка.

***

Повернувшись із заслання, Шевченко почав розшукувати рукописи тих своїх творів, яких не знав напам’ять, зокрема, поеми "Єретик". Першу частину знайшов його товариш Г.Галаган, її опублікував журнал "Основа". 1873 року львівський журнал "Правда" друкує першу і другу частини і просить читачів знайти решту. Проте повний текст знайдено лише 1906 року серед паперів, забраних у поета пішля арешту. Повний текст з’явився у "Кобзарі" 1907 року.

***

Ликера Полусмакова, колишня наречена Шевченка, прожила ще довге життя. В 90-х роках ХІХ століття вона жила в Києві, але до кінця свого життя не розуміла ролі Шевченка в житті України. Але згадувала про нього з пошаною, а згодом переселилася до Канева і жила там до смерті, доглядаючи могилу Кобзаря.

***

Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і кожусі. В кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу "пустила" моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали "шиком" прогулятися столицею в кожусі. Тому такий вигляд поета - данина тогочасній моді. У повсякденному житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.

***

Народні чутки швидко "канонізували" Шевченка. Під час життя у Києві він мав звичку гуляти Подолом у білому костюмі. Його почали називати "білим паном", а після арешту пішла чутка, що "білий пан" хотів волю дати, а пани його в тюрму посадили. Після смерті, коли інтелігенція почала відвідувати могилу Шевченка в Каневі, серед подільских міщан з'явила чутка, що могила "білого пана" зцілює від хвороб і почалося "паломництво".

***

Він не міг жити, щоб не співати. Він співав, ховаючись від дячка Богорського, співав у панському передпокої, порушуючи наказ свого пана, співав, коли його заарештовували, коли вели його до фортеці, співав і в самій фортеці.

У родині С. Т. Аксакова, щоб віддячити господарям за їх теплий прийом, Шевченко проспівав кілька російських пісень. І коли він закінчив волзьку бурлацьку пісню, всі були в захопленні, а в Костянтина Сергійовича з'явилися сльози на очах. Художник Л. М.  Жемчужников, який чув Шевченка напередодні його смерті, писав: "І тоді, коли співав покалічений страждалець, то в кожній нотці відчувалась душа співця-художника, справжнього народного співця".

***

Шевченка поховали в Каневі, хоча ніякого заповіту, окрім віршованого, він не залишив. Проте саме там він збирався оселитися, краєвид з канівських круч якнайточніше відповідає описаному у "Заповіті". Уже в червні 1861 року київський генерал-губернатор отримав донос від поміщика Парчевського про те, що на могилі Шевченка переховується музикант Гриць, який підбурює селян до повстання. До Канева відразу прибула поліцейська комісія, проте виявилося, що "все дело заключается в пустом страхе и неосновательных опасениях, навеянных слишком пугливым воображением". "Гриць" - то був художник Григорій Честахівський, який упорядковував могилу Шевченка, часом спілкувався з селянами і читав та дарував їм твори поета.

***

У листопаді 1911 року увагу громадськості привернула надрукована в одному з московських журналів стаття про українців, політичних засланців. Редакція обрала якийсь куток Сибіру, де виявила, що там перебуває 168 ув'язнених українців, з них 159 чоловіків і 9 жінок. На запитання редакції, що саме спонукало ув'язнених піти на шлях політичних виступів проти царського уряду, більшість відповіла: "Кобзар" Шевченка.